Рішення уряду про повну заборону експорту металобрухту стало одним із найжорсткіших кроків у сфері промислової політики за останні роки. З 2026 року Україна фактично перекрила зовнішні канали продажу цієї стратегічної сировини, поставивши на перше місце потреби власної металургії.
Однак наслідки такого рішення виявилися далеко не однозначними. Для великих металургійних підприємств це стало можливістю отримати стабільні поставки необхідного ресурсу та зменшити залежність від зовнішніх закупівель. Натомість для багатьох компаній, які займалися збором, сортуванням та переробкою металобрухту, нові правила стали серйозним ударом.
Ринок, який роками балансував між інтересами експортерів і внутрішніх виробників сталі, фактично отримав нового головного споживача — українські металургійні комбінати. Але ціна такого рішення виявилася високою: скорочення обсягів заготівлі, закриття майданчиків та втрата робочих місць.
Чому уряд пішов на радикальний крок
Проблема дефіциту металобрухту в Україні виникла не раптово. Протягом багатьох років держава намагалася знайти баланс між можливістю компаній продавати сировину за кордон і необхідністю забезпечити нею власну промисловість.
Металобрухт є критично важливою сировиною для металургійних підприємств. Він використовується у виробництві сталі та дозволяє зменшувати витрати порівняно з використанням виключно первинної сировини.
Однак зі зростанням експорту брухту українські металурги дедалі частіше заявляли про нестачу ресурсу всередині країни. Підприємства стверджували, що змушені конкурувати за сировину з іноземними покупцями, які могли пропонувати вигідніші ціни.
Ще після вступу України до Світової організації торгівлі у 2008 році держава поступово посилювала контроль за експортом металобрухту. Спочатку експортне мито становило 25 євро за тонну, але згодом його знижували до 10 євро.
Через кілька років ситуація змінилася. Щоб захистити внутрішній ринок, уряд почав поступово підвищувати ставки. Спочатку мито зросло до 30 євро за тонну, потім до 42 євро, а пізніше — до 58 євро.
Проте навіть ці заходи не змогли повністю вирішити проблему. Експорт залишався привабливим для частини компаній, а металургійні підприємства продовжували говорити про нестачу сировини.
У результаті уряд перейшов від обмеження експорту до фактичного його припинення, встановивши нульову квоту.
Металурги отримали перепочинок
Одними з головних вигодонабувачів нового рішення стали великі металургійні підприємства. Вони отримали більш прогнозований доступ до металобрухту, який раніше частково йшов на зовнішні ринки.
Для галузі це означає можливість стабільніше планувати виробництво, знижувати ризики простоїв та забезпечувати роботу промислових потужностей.
В умовах війни та складної логістики питання внутрішньої сировинної безпеки стало особливо важливим. Українська металургія залишається одним із ключових секторів економіки, який забезпечує експортні надходження, податкові платежі та робочі місця.
Прихильники заборони експорту наголошують: країна не повинна продавати стратегічну сировину за кордон, якщо її потребує власна промисловість.
На їхню думку, металобрухт має залишатися всередині країни та працювати на відновлення української економіки.
Криза для заготівельників
Проте для іншої частини ринку ситуація виглядає зовсім інакше. Компанії, які займалися збором металобрухту, втратили значну частину можливостей для продажу продукції.
За оцінками учасників ринку, після запровадження обмежень обсяги заготівлі скоротилися приблизно на чверть. Частина підприємств була змушена скоротити персонал або повністю припинити діяльність.
Особливо сильно постраждали невеликі регіональні майданчики, які не мають великих фінансових резервів та залежали від конкуренції між внутрішніми та зовнішніми покупцями.
Коли на ринку залишається фактично один основний напрям збуту, заготівельники втрачають можливість диктувати умови. Це може призвести до зниження закупівельних цін і скорочення стимулів для збору металобрухту.
У довгостроковій перспективі це створює ризик, що частина металу просто не потраплятиме до офіційного обороту. Адже якщо бізнес стає економічно невигідним, скорочується і мотивація займатися його організацією.
Хто переміг, а хто програв
Нова політика щодо металобрухту фактично розділила ринок на дві частини.
Переможцями стали великі металургійні підприємства, які отримали більше контролю над внутрішнім ресурсом. Для них заборона експорту стала способом стабілізувати виробництво та зменшити конкуренцію за сировину.
Також вигоду може отримати держава, якщо зростання виробництва сталі призведе до збільшення податкових надходжень і зміцнення промислового сектору.
Однак серед тих, хто програв, опинилися компанії зі збору металобрухту, транспортні оператори та частина малого бізнесу, пов’язаного з цією сферою.
Для них рішення означає втрату частини ринку, скорочення доходів і необхідність перебудови бізнес-моделей.
Чи стане заборона довгостроковим рішенням
Головне питання полягає в тому, чи зможе така модель забезпечити стабільний розвиток галузі в майбутньому.
З одного боку, захист внутрішнього виробника може допомогти металургії вистояти у складних умовах. З іншого — надмірне обмеження ринку може створити нові проблеми, якщо заготівля металобрухту стане економічно невигідною.
Експерти зазначають, що ефективна політика має враховувати інтереси всіх учасників ринку. Адже металургія потребує стабільних поставок сировини, але без розвиненої системи збору та переробки металобрухту забезпечити ці поставки в майбутньому буде складно.
Тому заборона експорту може стати лише тимчасовим інструментом, але не остаточним вирішенням проблеми.
Україна опинилася перед складним вибором: зберегти ресурс для власної промисловості чи дозволити ринку працювати за принципами вільної конкуренції. Від того, наскільки правильно буде налаштований баланс між цими підходами, залежить майбутнє не лише ринку металобрухту, а й усієї металургійної галузі країни.
